Чернівців до Маршинців, як кажуть, рукою подати – всього 30 кілометрів. Одразу за обласним центром у напрямку села розташовуються молдавські поселення. Розкішні будівлі вздовж траси промовисто засвідчують: люди тут живуть багаті. Ось, наприклад, центр села Бояни місцеві підприємці розбудували так, що він радше нагадує куточок міста.

Знамениті Маршинці розпочинаються одразу за районним центром Новоселицею. На вулицях майже нікого не видно - дуже багато жителів поїхали на заробітки за кордон. Тим же, котрі залишилися, – не до прогулянок. Маршинці, як і кожне молдавське село Буковини - дуже працьовите. Люди тут мало не щодня возять свою продукцію на чернівецькі базари. Софія Ротару не раз згадувала, як у дитинстві мама будила її зранку і вони разом їхали торгувати.

Cело відомої співачки – велике і невимовно мальовниче. Тут понад п’ять тисяч населення. Розмовляють усі, звичайно ж, молдавською. Нею ведеться і навчання у середній школі. На жаль, побачити клас, у якому навчалася відома артистка, так і не вдалося: стару школу вже давно знесли… Своєрідною місцевою пам’яткою Маршинців є маленька церква. У ній у 1970 році Софія Ротару й Анатолій Євдокименко хрестили сина Руслана. Причому принесли хлопчика до храму пізно ввечері, аби ніхто не бачив.

Невеличкий провулок Чапаєва бере початок майже одразу при в’їзді у село. У ньому лише кілька хат, серед них – і родинне обійстя Ротару. Ми приїхали сюди з сестрою співачки Лідією, яка живе у Чернівцях. Тепер тут живе її брат Євген. У Маршинцях живе і ще один молодший брат Софії - Анатолій, який мешкає по сусідству. Євгену належить родинна оселя, але не та, стара, з двома кімнатками, де росло шестеро дітей: на її місці вже давно зведено новий будинок. Позаду нього – невеликий сад, власноруч посаджений покійним главою сімейства Михайлом Федоровичем. А поруч із садом – помешкання Анатолія.

Перше, чим запам’ятовується родина Софії Ротару, – це надзвичайна гостинність і щирість. Зірковість і зверхність відсутні абсолютно. Хоча рідні Ротару могли зустріти мене байдуже: я ж не перший журналіст, який приїжджав до них. Сама зірка нашої естради у Маршинцях - просто “Соня”. Її тут інакше не називають. До слова, цю родину дуже поважають. Як розповіла мені фіна (на Буковині це - хрещениця) батьків Ротару, Михайло Федорович й Олександра Іванівна були вінчальними батьками аж дев’ятьох подружніх пар. А у селі це вважалося престижним, така сім’я ставала взірцем для інших.

У Маршинцях брати Софії Ротару – знані підприємці. Вони мають власне поле, необхідну сільгосптехніку, місцевий ставок, невелику птахофабрику, кав’ярню, винний міні-завод та підприємство з виробництва поліетиленових пакетів “Ритм”. Але задатки бізнесмена, здається, більше притаманні Анатолію. Він - єдиний з усіх дітей Ротару, для кого пісня завжди була заняттям дещо другорядним. Натомість Євген – людина творча. Свого часу працював у колективі Ірини Аллегрової, Башкирській філармонії, знаменитому кишинівському ВІА “Оризонт”, а також у популярному чернівецькому ансамблі “Черемош”. Кар’єра співака і музиканта завершилася для нього у колективі зіркової сестри. До речі, Євген дуже добре знайомий з Олександром Сєровим та Ігорем Крутим, з якими разом навчався у Миколаївському музично-педагогічному інституті. Сєров навіть якось гостював у Маршинцях.

Добавлено (14.06.2007, 17:51)
---------------------------------------------
- Чому ж ви не продовжили сценічну кар’єру, адже маєте стільки досвіду? – запитую у Євгена.

- Просто в якийсь момент треба було визначитися: або сцена, або сім’я. Я вибрав останнє.

Екскурсію селом ми з Лідією та Євгеном розпочали з цеху поліетиленових пакетів. Тут і познайомилися ще з одним братом - Анатолієм (дома його застати дуже важко). Він – генеральний директор “Ритму”. Малослівний і, кажуть, дуже вимогливий, суворий керівник. Маршинецький цех, заснований у 1991 році, – єдиний у Новоселицькому районі. Зараз тут трудиться 35 чоловік, у приміщенні – чистота і порядок, а техніка – найсучасніша. Свою продукцію – різноманітні поліетиленові пакети – “Ритм” експортує по всій Україні, а найбільше - у Київ.

Поруч з цехом – невеликий міні-завод з виробництва пива, який колись подарувала братам Софія Ротару. Щоправда, зараз тут виробляють вино. Що-що, а виноробство для Євгена й Анатолія – справа сімейна, свого часу їхній батько був бригадиром колгоспної виноградарської бригади. У Маршинцях люди звикли до хорошого вина. А ось хто вперше його пробує, відразу відзначає незрівнянну якість цього молдавського напою. Брати планують налагодити на заводі почергове виробництво вина та пива.

Оглянувши цех, ми завітали у гості до шкільної подруги Софії Ротару. Ніна Миндреску здивувалася несподіваним гостям:

- Ми дружили із Сонею у середніх класах. Разом виступали у шкільній самодіяльності, потім захищали честь села у районі та області. У шостому класі вступили у Новоселицьку музичну школу - мене і Соню, як двох найобдарованіших учениць, рекомендував нині вже покійний керівник шкільного хору Олексій Георгійович Дряб. А оскільки грошей на музичні інструменти не було, то нам дали одну домбру на двох: день займалася я, другий – Соня. Наші батьки не дуже схвально до цього поставилися, мовляв, дома стільки роботи, а вам домбра у голові! Я не з багатодітної сім’ї, то й домашніх справ мала менше. А ось до Соні коли не зайдеш, вона завжди чимось зайнята – то на городі працює, то хліб пече… Зате вже ввечері могли співати хоч до опівночі. Пісень нас навчала Сонина сестра Зіна. Вона була сліпа і днями сиділа біля радіо. Як правило, ми співали утрьох, а нашими слухачами були сільські жінки. Якось директор музичної школи приїхав до батьків Соні і наполегливо попросив: “Віддайте доньку до музичного училища!”. Коли Соня виступала у Болгарії на молодіжному фестивалі і завоювала першу премію, я їздила у Монголію на Дні української культури, де теж відзначилася. Та я пішла у медицину, а Софія стала великою співачкою.

- Хлопці до вас залицялися?

- Ще й як! Ми ж були першими дівками на селі!

“Твоє село – твоя гордість” – стенд з такою назвою ми побачили у сільській раді. На ньому поруч із Софією Ротару відведено місце ще двом вихідцям із цього села: співачці Лілії Сандулесі та відомому цимбалісту, професору Київської музичної академії Георгію Агратіні, до речі, родичу Ротару. “Незабаром плануємо відкрити музей села, - розповідав мені сільський голова Василь Унгурян. – Більшу частину експозицій присвячено Софії Ротару”.

А ще з розповідей пана Унгуряна дізнаюся, що найбільшим святом у Маршинцях є День Перемоги. У селі живе багато ветеранів. Батько Софії Ротару теж був фронтовиком.

Найбільшим святом для родини Ротару є день, коли до Маршинців з’їжджаються усі діти зі своїми сім’ями: Зіна з Кишинева, Софія й Ауріка із Києва, Лідія з Чернівців. “Тоді ми завантажуємо на трактор великий стіл і збираємося за ним біля нашого ставка”, - розповідає Євген. “Або стелимо у саду мамин улюблений килим і намагаємося всі на ньому розміститися”, - додає Лідія.

Найбільшою радістю усієї родини є 9-річна Аня, донька Анатолія. На запитання, чи хоче вона стати артисткою, як її тітка, дівчинка тихенько відповідає: “Ні, бо у мене немає голосу. Я буду заміщати тата”.

“Як тільки у Маршинці їде хтось із наших, ми вже готуємо мамалиґу і курку у сметані, - розповідають Ауріка і Тетяна. – Це наші коронні страви. Раніше мамалиґу завжди варив батько… Ще обов’язково ставимо на стіл сир зі сметаною та смажимо рибу”.

... Мабуть, аби відчути справжню родинну любов і затишок, варто побувати у сім’ї Софії Ротару. І не дивно, що народна артистка України, Молдови та СРСР, Герой України, завжди поспішає у рідне село. І коли тисячі прихильників таланту Ротару гадали, в якій екзотичній країні вона зустрічатиме 2005-й рік, Софія Михайлівна обрала найкраще місце на землі – Маршинці.

Добавлено (14.06.2007, 17:50)
---------------------------------------------
В одном из справочников буковинских мест и сел про маршинцы сканано только: "Тут родилась известная певица София Ротару". И хотя впервые упоминание про это село датировано еще 1611 годом, про Маршинцы заговорили, когда заговорили про Ротару. в своих многочисленных интервью для многотиражных газет и журналов России и Украины артистка с особой теплотой рассказывает про свою родину.

От Черновцов до Маршинцов, как говорится, рукой подать - всего 30 км. Сразу за областным центром в направлении села расстилаются молдавские поселения. Раскинувшиеся вдоль трассы дома говорят: люди живут здесь богатые. так, например, центр села Бояна местные предприниматели переделали так, что он скорее напоминает уголок города.

Сегодня у меня не переводческий день, я после субботы доперевожу. ок?